Священики теж люди. Як і журналісти, вони мусять бутипедагогами, психологами, деколи – акторами. Але з дитинствасклалося враження духовної величності.

                                                                                                                                                   Тільки тоді одна людина
                                                                                                                                                   має право дивитися
                                                                                                                                                   на іншу згору вниз,
                                                                                                                                                   коли допомогає їй піднятися.
                                                                                                                                                                                     П. Коельо

Те, що більшістьлюдей, що присвячує своє життя служінню Богові у церкві,є за своїми внутрішніми потребами збагачені «необхідністюнеобхідності» високого – для мене факт. Навіть численнірозколи та «війна патріархатів» не зруйнує та не знищитьцього ідеалу.
2010 рік видався важким на пошуки роботи, журналістко-політичними лавіюваннями і обов'язковим вибором однієї зі сторін– білої або не білої…
Увесь рік я вибирала та дуже стомилася. То роботи не було зовсім,то мене винайняли окрім сюжетів до новин робити відео-шаржіна відомого на всю Україну Кідалова та Підрахуйка. А черезтиждень генерального директора мого телеканалу забрали до КПЗ.Засвітитися я не встигла, слава Богу, втім, як і зарплату отримати…Відсутність фінансів у після університетський період ствердженнямолодого спеціаліста трошки притискає до асфальтного пилу, недаючи дихнути свіжим морським повітрям. А як воно хочетьсямати свої вітрила у цей час! Але спочатку потрібно обрати курс.
До церкви я ходила рідко. Бо вважала такі походеньки, принаймніщодня, чимось не справжнім. Показушним. Адже не тільки убудиночку з хрестом Господь із тобою зустрічається, а решта днівти, мов у схованку, у своєму житті… Корочше, «не канонічна»
я представниця своєї конфесії, але, можливо, тим і становлюцікавість, хоча б для самого пана Бога, що він мене підтримує,зважає на мої бажання, рятує.
В усякому разі, священика я собі спеціально не шукала й не шукаю.Дасть Бог іти рівною дорогою із тим, хто підкаже, ба й проведе– спасибі, нє – сама якось дошкандибаю… Хоч найнадійнішийсупутник – то Христос. Отже, в трьох…
Тим більше рідко щастить на адекватних людей у православ’ї.Православіє, на жаль, давно не православне.
Причина?.. Пояснювати не буду, бо маю на увазі МП. Скажулишень – дай людині владу і вона покаже своє обличчя. Усе, щопривносилося чуже, або невластиве для проростання на українськійземлі, просто гинуло тут, або ж вироджувалося та набувалонастільки незвичної форми, що просто відлякувало. Візьмемо,наприклад, берізки під усякими спорудами органів влади – ну неростуть у нас рівно берізки! Проте, з дитинства мені було чіткозрозумілим українське слово «надсаджувати».
А духовне життя й потреба людини у такому життя – сфера глибокоінтимна. Ця тема глибока і досвідчений психолог-пастир скаже вам,що нахрапом «узяти душу», приєднати її до пастви, все одно що зодного безглуздого мітингу перетягти до іншого – для кількості.Людина, врешті-решт, піде та й годі.
Багато моїх знайомих люди абсолютно, здавалося б, позбавленіякого-небудь потягу до шукань Творця, у собі та світі, звернулисянаразі до релігій. Інша справа, що не кожен з них робить це по-справжньому усвідомлено, або, принаймні, вдало для себе. Однамоя колега оператор Людмила після кількох операцій та клінічноїсмерті, оголосила на роботі про небажання більше дивитися впростір через відео-пошукач, а бажає знайти усе, що є цінного всвіті, своїми очима та почуттями. Вона звільнилася зі своїх п'ятиробіт і двох підробіток та пішла у монастир. Щоправда, у послухна два місяці на період Великого Посту… «Налагодити зв'язкиіз космосом». У монастирі вона перебирає квасолю, пече хліб тазубрить на пам'ять молитви. Дай, Боже, їй хоча б маленької легкостіна душу.
Гадають, що гаразд відають, що роблять і мої дві однокурсниці– перша приймаючи іслам, «релігію мужніх», друга – іудаїзм,
релігію хитрих, а через це й багатих. Особисто я пов'язую такі різкіпереходи з браком кількох надзвичайно важливих речей у нашомуукраїнському «Незалежному» суспільстві – це гостра потреба удержавності та конча необхідність духовності у цій державності!Адже без хорошого патріотичного виховання не бути людинідоброю, хоча б до своїх ближніх.
Люди, наші українські дівчата, шукаючи захисту-прихисту,плутають поняття усвідомленого вибору із звичайнісінькимстрахом жити, народжувати, і далі жити в Україні! Адже останнійспосіб втекти від страху – в юрбу, в свою незалежність добільшості.
Ця тема болюча, як еміграція, проблема не одного дня й, навіть,року. А, власне, це і є еміграція. І вона така саме важка, як і змінамісця, міста, країни проживання…
Йдуть також і з православ'я. В усякому разі, саме це я мушуконстатувати. Більшість людей не шукає різниці між Київським таМосковським патріархатів. Вони просто не ходять у церкву взагалі,називаючи себе православними. Слабші йдуть до нетрадиційнихобщин, іншими словами – сект, або діють так, як описано вище…Для покращення матеріального становища та й життя загалом.
Духовне відчування й потяги – острівець на мапі життя одноїособистості. Як коло водойм під теплим сонцем збирається люд,майже підсвідомо наслідуючи своїх далеких предків, що селилисяколо води, так і до церкви й до тих, хто править там служби,тягнуться.
Звичайно, все залежить від керманича.
Отця Олександра я знайшла у Інтернеті. Просто у мене була йоговізитка з електронною адресою і я скинула у лист посилання назамітку УГ про те, що небагато його колег КП можна зустрітиу соціальних мережах. У відповідь отримала численні адресипопулярних сторінок – контакт, ФБ та ЖЖ. І одразу ж мене булозапрошено у гості.
Власне, ось портрет-замальовка цього, спочатку мені від чогосьпідозрілого, молодого чоловіка. Але, чомусь, ось у такій формі –
коли немає хліба
і по воду іти далекоі довкола чисте поле(і вітер вітер)то усе починається ...з маленької зернини
(Володимир Більчук, невідомий мені автор із цитованих на «стіні»у соціальній мережі ФБ)
У священика волосся кольору достиглого зерна. Руденька борідка.Очі – добрі. Проте у самій ході та поставі, незважаючи на трішкипоказну невимушеність, є влитий природно (чи то вихований)неначе металевий стрижень, що тримає до купи його всього - іздерев'яним хрестом на шиї – цілісним та цікавим.
Що потрібно людині, мов дереву корінь?
Що потрібно людині, мов пташине крило?
Від появи на світі – до самого скону
Їй потрібне тепло,
Їй потрібне тепло…
Прилікарняна капличка займає одну кімнату у прибудові доОдеської обласної лікарні для хворих на СНІД. Там затишно таяскраво. Звичайно, як на скромний бюджет священика, що узявсядо такої нелегкої місії, там немає золотої оздоби, підсвічників.Проте відчуття Бога захоплює з порогу. Що, власне, і маєвідбуватися з віруючою людиною у Храмі.
Ця лікарня унікальна в нашому місті тим, що смертельно хворимлюдям тут продовжують життя. І звичайно, у ньому обов'язковомає бути Бог. Не важливо, як саме людина прийде до цьогорішення.
На те, аби тут була церква, зголосилися лікарі давно, алевідповідальні за таке рішення у Московському патріархаті,відмовили, аргументуючи тим, що люди хворі на СНІД є великимигрішниками і їм не може бути прощення.
- На таку заяву священиків немає ради, - говорить о. Олександр,- людина, що потрапила сюди, не є обов'язково наркоманом.Скажімо, лежала нещодавно жінка, що її зрадив чоловік,
принісши додому біду. Врешті-решт, можна порізатися тазаразитися через кров у будь-якому віці, зовсім навіть ще й немаючи статевих чи ще яких стосунків із хворим.
До каплички Київського Патріархату ставлення різні. Бай, навіть, буває так, що помираючий вимагає привезтислужителя принципово проросійської патріархії. Які йдутьсюди дуже неохоче.
А от український священик узявся до справи відповідально.Окрім щоденних треб, сповідей та причасть, він (абсолютнона благодійній основі) проводить курси-тренинги також дляВІЛ-інфікованних та окремо для менеджерів, що працюють ублагодійних фондах. Пані Мар'яна, матінка, з вищою освітоюпедагога, пішла працювати у лікарню звичайною санітаркою.
- Це зараз вона – сестра-господиня, а тоді… - згадує панотець, - і небіжчиків мила, і у палатах прибирала, і Хрампорала – все встигала. Вона у мене така! Завдяки їй – і домене ставлення змінилося. Приязніші всі стали, поважають.
Отець Олександр (Філіппов) – родом з холодного Сибіру,з української діаспори. У 90-ті роки служив в армії, у спецзагонах. Розвідником.
- Тоді пішов за романтикою, а як побачив здатність владивикидати людей, мов поламані стільці – романтика одразупішла у дрімучі ліси тієї ж батьківщини (з маленької букви– прим. автора). І тоді почав шукати себе. Перепробувавмайже всі тоді доступні професії. В деяких, навіть, чогосьнабув, наблизився до досконалості, а далі ставало не цікаво.І лише одна справа відкрилася для мене шляхом. Вона маламіцні непорушні стіни та не мала стелі (себто, кінця справі– прим. О.Г.) – це служіння Богу.
Пан отець говорить небагато. Поволі, не поспішаючи. Видно,що метушні стало йому і в молоді роки. Та враз приставсам одного берега і вчить інших, як до єдиної рідної оселіпристати.
Напевне, саме через небажання (минуло-професійне, я думаю)надати про себе більше інформації, або хоча б розповісти
чуттєву історію шляху до Бога, через не розкриття цієїлюдини, накопичується необхідність розповіді про моївідкриття.
Та й, мабуть, таки вірно кажуть, що нічого випадкового нетрапляється.
Так сталося у випадку зі мною.
Хтось із мудрих сказав (так гадаю, що це пов'язано із вірою уреінкарнацію): хочеш відчути душу – трохи потримай її в собі.Хочеш відчути себе – відпусти душу.
У цьому висловлюванні чітка границя між Божим і людським,високим та таким, що прагне наближення до висот.
Багатьом з нас доводилося чути голос у середині себе(нормальним психічно людям, маю на увазі), який підказував,лаяв, попереджав, жалів, приносив радість…
Такий голос був і в мені. В усякому разі, до, приблизно, 5тироків. Я пам'ятаю його у звертанні до мене вголос чітко одинраз. Коли мене чимось образили однолітки. Уві сні він був. Аще – після першого Причастя… До Прийняття – це було, якщось природнє, але після таки з'явилося усвідомлення.
Голос - м'який чоловічий і лагідний, і сподіваюся його почутище. Гадаю, по смерті…
Другий чуттєвий випадок стався, коли я прийняла православієта й забулася за нього. До церкви не ходила, нічого не шукала.Було свято якесь на честь Богородиці. Мене мало того, щосила якась завела у той день до храму, так і ще невидиматепла долоня на моїй спині підштовхувала до образу ДівиМарії. І це була правда. Це і є правда, що такеє зі мною було.
Я не маю чіткого уявлення про свою конфесію, про всі звичаїта обряди у ній. Я не знаю чи потрібний мені керманич чи товін у мене вже мається. Не відаю також, що зі мною буде далі,як, власне, й більшість людей. Але – вірю. І от…
А статтю цю мене попросив написати цей священик, що мовапро нього була вища. І, оскільки, можливо, через безробіття,
а цілком і вірогідно, що не я винна, на мої питання не стало уотця відповідей, - я не знаю, чию душу тут вдалося відкрити.Я чесно старалася щось утримати в собі. А тепер відпускаю.Як воно буде…

Олександра Григор'єва, Одеса

e-max.it: your social media marketing partner

Мнение эксперта

союз журналистов украины

coffee